Василь Стус. Збірка віршів, які були заборонені довгий час. Читає сам автор.
Василь Семенович Стус, псевдо Василь Петрик — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно). Батько Дмитра Стуса.
За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Вірші з відео:
"Куріють осені багаття..."
Куріють осені багаття,
собаки виють до зірок,
а в річці місяць, мов латаття,
доріс до повні і розмок.
І в ртутній спеці фіолету
він невимовно довго чез,
лишившись тільки для прикмети,
як цятка сяєва небес.
Самотність аркою провисла
Дугою визронимих снів
Значи по ній щасливі числа,
так, як раніше ти умів. той день,
як від земної тверді
найперше сонце відійшло,
і той, що мітить знаком смерти
ще нерозгадане число.
А ти іще посередині,
ще посередині твоє.
Отож, радій вечірній днині,
допоки в ребра серце б’є.
IX. 1967
"Безсонної ночі."
Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками — в очах.
Ніч протовпиться, як п’яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.
За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом — гуркотять.
Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на стінах — од вікон — ґрати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевізорні
Скаженілі антени — погорільці?
Що ви ловите — запалим ротом —
комини почорнілі?
Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу — не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.
XI.1964
"Накликання дощу."
Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді і круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики,
обезголосені тіла закланні.
В гінких руках мовчазних рожаниць
високі чари, димом прокіптявілі.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляє ватрище в рухливім колі чар,
простерті чари вкручуються в простір,
мов пасма дощові, долоні гострі
жіночою колишуться печаллю.
Сколінені мужі тримають факели
німотні руки перед себе рвуть.
І неба молять і дощу зовуть,
окляклі круг багаття, ніби пакілля.
Чотири сонця відгорять вгорі,
чотирикрилий день відмайоріє.
Загрузнуть в ніч язичницькі бори.
Самі тіла жалобні бовваніють.
IV. 1965
"Ти пам'ятаєш ніч?"
Ти пам'ятаєш ніч? велику ніч?
І десь побіля нас уральська річка
та сосни (ті, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зійшла).
А пам'ятаєш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переінакшить
з нас кождого. А треба пам'ятати?
А треба пам'ятати. І затям.
Палахкотів намет. Палахкотіли
в нас спомини, немов півні червоні,
а кедрові шишки, ще недозрілі,
не тріскали — чаділи на вогні.
І зорі в фіолетовому небі?
Ще ти казав: це колір божевілля
і судної доби. Немає суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Півнеба гоготіло в наші душі.
Земна півкуля брижилась од жару,
і півдуші ті спогади приспали,
і півсебе услід за сном пішло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не відаю. Але не раз питаю
Далекої, Розлучної, Німої:
до тебе навіть миті вистає?
Тоді нащо літа?
Навіщо спади з лиця і з досвіду?
І мить навіщо образлива:
вганяє у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?
Ти пам'ятаєш ніч?
1968
"Утекти б од себе геть світ за-очі..."
Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Земля тобі за бранку,
і земне тяжіння — за любов.
XI. 1965
